Представити в короткому інтерв’ю майже 750-сторінковий роман і піврічні розмови про нього – справа майже безнадійна. Тому можу побажати тим, кому пощастить купити "Серце меча" (Ольга Чигиринская, "Сердце меча", М., ФОРУМ, 2007), оцінити цей багатоплановий твір самому.
На відміну – а може, краще сказати, на противагу – шквалові фентезійної літератури, скерованої здебільшого на творення містично-окультних світів, Ольга Чигиринська пише християнське фентезі. Ба більше: суто католицьке фентезі. Хоча наражається при цьому на труднощі як із пошуком видавців, так і зі сприйняттям своїх романів. Адже сучасний читач схильний сприймати католицизм через набір кліше "єзуїти – інквізиція – зло".
Її християнство не приховане за сюжетними лініями та образами – мовляв, нехай розумний читач здогадується. Ні, воно позиціоноване вже з перших рядків анотації: "Серед зірок щойно відгримів останній Хрестовий Похід. Об’єднавшись на час війни, домініони Четвертого Риму поновили суперництво… Вчорашній хрестоносець, пілот із стародавнього народу, його юний учень, який дивом уцілів у знищеному місті, покалічений ветеран і хапливо найнятий бортмеханік – їхня подорож завершиться зовсім не там і зовсім не так, як вони гадали…"
Космічна опера? Так. А ще "Серце меча" – авторська переробка жульвернівського "П’ятнадцятирічного капітана". Як чесний читач, зауважу: на відміну від роману Жуля Верна, – "Серце меча" то не дитяча література. Там не бракує страшних випробувань, суто людських гріхів і ран. Але, як на мене, від цього проголошення автором Доброї Новини виглядає тільки переконливіше.
Уважний читач зустрінеться у романі "Серце меча" із знайомими з дитинства образами, деякі з них навіть упізнає на ім’я: корабель "Паломник", капітан Дік, команда негрів, тобто, в новому варіанті, гемів – генетично модифікованих рабів: Том, Остін, Бат, Анактеон, мерзотник Негоро, який у твоєму творі носить ім’я Моро… Ольго, а чому, власне, ти написала рімейк – переробку такого відомого твору?Я з дитинства любила роман "П’ятнадцятирічний капітан", саму ідею цього твору. І я вважаю, що це найкраща ідея Верна, яку він сам, на жаль, не помітив… Річ у центральному конфлікті: ГАРНОЇ ЛЮДИНИ, ЯКА ВСЕ ПРОГРАЛА, І ПОГАНОЇ, ЯКА ВСЕ ВИГРАЛА. Матеріалу в його романі на повноцінну трагедію, найважливіше питання якої – як боротися, якщо здається, що боротися вже немає за що і немає чим. Це питання більше віри, ніж літератури як такої.
Справді, за такого прочитання підлітковий твір виглядає набагато серйозніше. А ким для тебе самої є головний герой – Дік Сенд у Верна, Дік Суна у тебе?
З того ж таки дитинства я знала: в цьому романі Верна пропущено щось надзвичайно важливе. І прагнула це доповнити.
Які події, книжки, думки могли вплинути на письменника та створення образів у романі? Дія відбувається 1873 року. Дік залишився сиротою в п’ятирічному віці, тобто приблизно 1863 року… Але це ж розпал Громадянської війни! Більше того, це той самий рік, коли було оголошено масовий призов до армії, і кількома містами північних штатів тодішньої Америки прокотився бунт. А що коли Дік залишився сиротою саме внаслідок цих подій?..
До такого підходу можна тільки поставитися з повагою. Закладаюся, навряд чи хтось із читачів жульвернівського "П’ятнадцятирічного капітана" замислювався над цими нюансами… Дозволю собі запитати: а як там на твій погляд – погляд вдумливої католицької письменниці – справи з вірою самого капітана Діка Сенда?
У Верна вказано, що Дік отримав католицьке виховання. Але ХТО міг дати йому КАТОЛИЦЬКЕ виховання в Нью-Йорку, оплоті WASP – організації "білих англо-саксонських протестантів"? Відповідь одна: ірландська спільнота. Що це – своєю чергою – може означати? А тільки те, що Дік Сенд виріс у середовищі бідняцькому, криміналізованому, темному. З такого середовища праведник (яким, безсумнівно, є Дік) не виростає, як квітка в теплиці. Він виходить звідти, немов алмаз, формуючись у пекельних температурах і тиску того життя… Тобто на свої 15 років Дік мав знати всю "виворітку буття". І повинен був мати воістину залізну волю, щоб не дозволяти собі навіть тих невеликих людських гріхів, які йому запевне б усі пробачили.
Такий капітан виглядає дещо… гм… вигадано. Чи є реальним такий образ підлітка?
А щоб цей образ був правдивий, йому була потрібна стрижнева ідея. Щось, що не дозволяє ПІДЛІТКОВІ піддаватися спокусам цього світу. Віра? Але католицтво Діка Сенда в романі Верна таке карамельне. Хоча Дік виріс серед людей, які покинули свій край після великого голоду, які воліли вмерти, але не продати свою віру за юшку!
Цією ідеєю стала святість. Мій Дік Суна прагне служити Богові з усією максимальною чесністю, що, звісно, наражає його на багато випробувань. Зрештою – згідно з вернівським сюжетом – він таки втрачає все, за винятком одного: він ніколи не втрачав самого себе та своєї чесності перед Богом. Тому врешті-решт він усе одно переможець…
Щиро дякую за розмову. Бажаю тобі успішно дописати й видати продовження оцієї "історії однієї душі", щоб подальше зростання Діка в житті та вірі допомагало читачам фентезі – а їх шалено багато серед невіруючих – краще розуміти нашу віру та Церкву!
Інтерв’ю підготувала Ірина ЄРМАК
Именно сейчас Дик по-настоящему понял, что означает "любить грешника и ненавидеть грех". Он ненавидел Рива, но его ненависть прежде носила абстрактный характер. Он смутно помнил людей с "Крыльями Феникса" на шлемах, но у этих людей не было лиц. Ненависть была сосредоточена на самом имени их Дома.
И вот он встретил одного из преступников. Причём такого человека, которому он без колебаний подал бы руку, даже если бы не был ему ничем обязан. И сейчас, глядя на этого человека, задавал небесам вопрос: КАК он мог?
А небеса молчали. Может, по той же самой причине, по которой не остановили руку Нейгала: тот должен был остановиться сам, и Дик сам должен был задать свой вопрос…
Он стоял не столько перед вопросом о смысле прощения, сколько перед вопросом о бессмысленности мести. Память о бойне в Минато была непрестанно болящей язвой, и когда он поддавался гневу, казалось, что кровь убийцы эту язву излечит. Но при взгляде на старого спивающегося солдата этот смысл исчезал: в мире станет ещё одним хорошим человеком меньше, вот и всё…
*
Вдруг он как бы встряхнулся от мысли простой и естественной: люди-то умирали и прежде; и получше него, и моложе его. Все они прошли этим путём, и никому не было легче. Он знал, что если как следует прислушаться – удастся различить их тихое дыхание. Они все здесь – команда "Паломника", и леди Констанс, и мёртвые с Сунагиси, среди которых он, наверное, только в день Страшного Суда узнает родителей… Дик уже не делал никаких усилий: они приходили сами – Король Ааррин, чьё сердце вырвали нелюди, и Император Брайан, совершивший свой последний прыжок с бомбой-коллапсантом на борту, его мать, умершая, чтобы дать сыну жизнь, двести одиннадцать епископов, отказавшихся покинуть храм Святого Петра и взорванные вместе с ним; китайские христиане, сказавшие "нет" притязаниям государства на Церковь и за это согнанные в каменоломни и заживо погребённые там; время могло идти как угодно, но под сомкнутыми веками юноши проносились в обратном порядке века: святые Эдит и Максимилиан, испанские и русские христиане, убитые коммунистами и фашистами; Дамиан де Вестер и его прокажённые; Доменико Савио, сожранный болезнью; маленький Ибараги, который перед смертью спросил у чиновника: "Который из этих крестов мой?" – а потом опустился на колени, обняв крестное дерево…
Ольга Чигиринська народилася 1976 р. Студентка факультету японістики Дніпропетровського держуніверситету. Парафіянка дніпропетровської парафії св.Йосипа. Автор романів "Ваше благородие" (2000), "По ту сторону рассвета" (2003), "Сердце меча" (2006).Опубліковано в "Парафіяльній Газеті", № 7/2007

